Невідоме Поділля

На ці травневі вихідна мене разом з «Добре поїхали»  занесло на Поділля. Я була вражена, побачила те, чого не сподівалася побачити, відкрила для себе невідомі місця. А взагалі цей край красивий, тут тобі гори, річки, руїни палаців та замків, костели, старі водяні млини та греблі, словом, все те, що я люблю))))


Виїжджали з Києва рано, бо попереду чекав довгий шлях — десь шість годин в дорозі. Ти весь такий бадьорий в предчутті чогось нового з сумкою приходиш за 20 хвилин до виїзду… а він затримується ще майже на 40(((  Мене завжди страшенно дратували непунктуальні люди, бо вони не поважають інших і не цінують їх час. Чому я можу встати раніше, розрахувати час на дорогу та вийти з дому завчасно, а хтось ні(((
Перша зупинка на маршруті — Сутківці, на повороті до яких ми підбрали гіда — Дмитра Полюховича, який був з нами всі ці три дні. Це був його дебют в ролі екскурсовода, і він пройшов непогано, а маршрут та кількість об’єктів, що він для нас приготував просто вражала.
У Сутківцях я була ранньою весною 2013 року, тоді ще скрізь лежав сніг. Тепер на фоні синього неба та соковитої трави оборонна церква Покрови Богородиці виглядає симпатичніше.

Церкву відремонтували в 2010, але наразі то вже не дуже помітно.

Не сподобалося, що тут  всім жінкам ревностно видавали хустки і заборонили фотографувати без благословіння. Тому я одразу подалася на дах, бо минулого разу я там не була, а спускалася у підвал. Нагору ведуть стрімки сходи, піднімаючись можна дуже добре розгледіти стовп на якому фактично і тримається вся церква.

Верхній ярус носив оборонний характер і мав 95 бійниць, наразі деякі з них замуровані, видимість зверху ніяка, зате з бійниць добре видно, що відбувається під стінами.

Поглянули на руїни замку, від якого залишилася лише одна вежа.

У одному з номерів журналу «Фокус» бачила класний кадр, на якому видно і церкву і башту, але часу на пошуки тієї точки не було, тому я лише трохи забігла з іншого боку.

Було вирішено спочатку з’їздити в Нове Поріччя, подивитися на «рогату школу», а потім вже обідати. Нове Поріччя невеличке забите село і дорога така собі, іноді  взагалі складалося враження, що під колесами грунтівка. Тут навіть Ленін зберігся, стоїть собі спокійно на постаменті, щоправда він так замаскувався серед дерев, що з вікна автобусу його складно було розгледіти.  І тут раптом посеред цього маленького села отака школа в неоготичному стилі, містика)))

А насправді тут колись був маєток Скибневських від якого до нині збереглася лише оця рогата споруда, кажуть, що це була чи то стайня, чи то флігель.

Далі прямуємо до пивних льохів, місцями я  спинялася, міняла об’єктиви та фотографувала квіти.

А це джерело зі смачною водою, саме  на ній і робили пиво.

Поки всі пробували воду, я фотографквала калюжницю, тут її було багато і з досить великими квітами.

Пивоварня мала декілька власників, але найбільшого розквіту досягла за Лемберга. Пиво було відоме не лише на Поділлі, а і в Києві, Москві, Петербурзі та Відні.  З початком Першої світової війни пивоварня перестала працювати, обладнання вивезли, а пізніше всі будівлі розібрало на каміння місцеве населення. Все що залишилося, це грандіозні льохи броварні — захоплююче видовище.

Поки роздивлялися підвали, пішов дощ, тож довелося трохи намокнути повертаючись до автобусу, але то нічого.

Оскільки стрілки годинника наближалися до 16 години, ми поспішили на пізній обід до Городка. Місце для цього було обране цікаве та атмосферне — пивний паб «Фортпост», він розташовується у  підвалі, навкруги кам’яні стіни, напівморок, свічки, важкі металеві стільці, середньовічний антруаж, а ще тут смачна їжа і просто гіганські порції, останній раз я такі зустрічала десь у Пощі чи Чехії. Єдине, що я трохи змерзла, ну підвал все ж таки, а тим паче після теплого автобуса.

Після ситного обіду прямуємо до Сатанова. Але про це містечко напишу окремо, бо воно по кількості цікавих об’єктів не поступається більш розкручемим туристичний містам.
Щасливих та зморених , ну можливо не всіх, під вечір нас привезли на туристичну базу «Загублений рай», яка розташовувалася в невеличкому селі Кринцилів на березі річки Збруч та на території природного заповідника Медобори.  Дуже красиве та тихе місце, навкруги гори вкриті лісами, я була у захваті.
Після знову ж таки ситної вечері, Дмитро влаштував бажаючим факельну прогулянку до Збруча, це було класно, і не важливо, що факел був парафіновий і його вистачило лише до річки))). В темноті Збруч не було видно, з містка в очі впадала чорна прірва, зате приємний дзюркіт води радував слух. Постояли на містку, подихали чистим повітрям, Дмитро пригостив присутніх вишнівкою власного виробництва.  Час повертатися, Дмитро запропонуав зранку показати гарні точки для фотографування природи, тож ми завели годинники на 6 ранку)))